Спросить
Войти
13. Woolf V Orlando : novel / Virginia Woolf // Selected Works of Virginia Wool. - London : Wordsworth Editions . - 2005. - P. 393-560.
УДК.811.111-133»15» Спенсер
М.А. Щербина
(Дншродзержинськ),
кандидат фшолопчних наук, доцент кафедри шоземних мов Дшпродзержинсыкого державного техшчного ушверситету
Послщовники традицн «поета поет1в»
Едмунда Спенсера, «поета поепв» англшсыкого Вщродження справедливо визнають засновником одте! з велыми популярних традицiй в поези -спенсерово! традицп. В цыому сенсi автора «Королеви фей»та «Пастушо-го календаря» можна поставити в один ряд з такими вщомими тогочасни-ми поетами, як Джон Донн (1572-1631) i Бен Джонсон (1572-1637), яких вважаюты засновниками двох поетичних шкш - одну з яких зазвичай нази-ваюты метафiзична школа, а iншу - «сини Бена». Дослвдник творчосп Спенсера Дж.Гранд серед спенсерiанцiв вцдiляe двi ввдносно самостiйнi групи, що вщзначеш глибоким консерватизмом: перша була заснована в Лондош М. Дрейтоном, а друга - в Кембриджi Ф. Флетчером (1582-1650) [5, с. 94].
Мета статп полягае у тому, щоб на прикладi творiв послвдовниюв спенсерово! традицi! розкрити мехашзми впливу творчосп видатного англшсы-кого поета Е. Спенсера на творч^ь поетгв-послвдовнишв його традицi!.
Вихiд друком поеми Е. Спенсера «Етталама» (1595), в художныому просторi яко! конвенцшт звернення поета до античних образiв (музи, нiмфи) органiчно поеднуютыся зi щирими iнтонацiями й приватною штимшстю, по суп стае ключовою подаею в iсторi! ц1е! жанрово! традици на англшсыко-му грунт! Досввд Спенсера був органiчно засвоений такими його стввгтчиз-никами, як Дж. Донн, У Томсон, К. Смарт, Дж. Скотт та Л. Бегот. Нос-талыгiйнi умонастро!, поетизованi у «Ру!нах часу» (1590) Е.Спенсера, ста-нуты проввдною тоналынiстю в творчосп деяких барокових поетгв, зокрема у «Пастуших оракулах» (1646) Ф. Карлюа i в «Пасторалi» (1653) В.Бесса та у лiрицi сентименталiстiв («Пори року» (1730) Дж. Томпсона, «Пори року» (1751) М. Мендеза та ш.).
Уа твори продовжувачiв «поета поепв» вiдрiзняютыся один ввд одного як сюжетом, так i обсягом, однак !х зближуе наявнiсты глибоко! щиростi поетичних iнтонацiй, що властивi творам автора «Королеви фей». Тема-тичний дiапазон поезi! послiдовникiв Спенсера доситы широкий: ввд штим-них переживаны лiричного героя до полттичних колiзiй i глобалыно! сощалы-но! проблематики. Як i Спенсер, вони вважали, що абсолютно всi теми
© Щербина М. А.
можуть стати предметом поетичного осмислення i будь-який сюжет здат-ний викликати iнтерес читача, якщо Поету вдасться викласти його на висо-кому художньому рiвнi. Безумовно, уявлення про стилютичну норму в перiод 1580-1620 роюв неодноразово змiнювалися. I якщо для самого Спенсера простота й природнють поетично! мови були обов&язковим критерieм досконалостi, то для поепв, художне мислення яких формувалося пiд по-тужним впливом ман&еризма (зокрема, лшанско! манери - евфу&зма), який тiльки зароджувався, пишномовнiсть стилю, ряснота риторичних фiгур i тротв, барвистiсть стилю стали атрибутами творчо! майстерностi. При цьому всi вони збертали вiрнiсть спенсеровiй установцi на максимальну широту проблемно-тематичного спектра Поезп.
Так, поетичнi твори Ф.Гревiля (1554-1628), бюграфа та друга Ф. Одш, несуть на собi вiдбиток глибокого iнтересу до политично! проблематики й ввдображають прагнення силою Поези вплинути на справи в державi, на тих, хто править суспшьством. Дж. Вiзер (1588-1667) черпае натхнення в пури-танiзмi, В. Браунi (1590-1645) прославляе радост1 сшьського життя, а М. Дрей-тон (1563-1631) - королеву Елизавету. Ф. Флетчер (1582-1650) вибудовуе один з поетичних сюжелв на описi всього людського оргатзму, а його брат Джиль Флетчер (1588-1623) пропонуе читачам вiргуозну поетичну апологетику християнсько! вiри в Бога. У жанровому плаш зв&язок цих автс^в iз творчiстю Е. Спенсера теж проглядаеться досить чiтко. Улюбленi художнi форми (цикл сонет1в, пастораль, алегорiя), як1 Е. Спенсер i Ф. Qднi «запози-чили» у французiв i iталiйцiв, так оргашчно прижилися на англiйському по-етичному грунп, що iнтерес до них не вгасае аж до XIX столитя.
Яскравими представниками Лондонсько! групи послвдовниюв «поета поетiв» були його друзi В. Браунi i Дж. Вiзер i безпосередньо, сам лщер групи, вiдомий поет М. Дрейтон. Майкл Дрейтон написав пасторальш ек-логи «Пастуший вшок» (1593), у яких ввдчутна орiентацiя на структуру й поетичну семантику «Пастушого календаря» Е. Спенсера.
М. Дрейтон присвятив сво! еклоги Роберту Дадлi (1532-1588), вщомо-му патрону письменник1в i поетiв, у тому числi й самого Спенсера. Щ еклоги сво!м змiстом нагадують поетичний манiфест i написанi вони у спенсеровiй манера К1льк1сть еклог не е випадковою чи довiльною: !х дев-&ять, i в цьому задеклароване своерщне жертвопринесення дев&яти музам, як1 керують нашим пiзнанням. Тематичний спектр «Пастушого вiнка» широкий. Так, наприклад, третя еклога мiстить апологетику королеви £ли-завети, четверта - погребальну тсню на смерть Елфiна (Фiлiпа Сщш), у п&ятiй - представленi мiркування про стан сучасно! поезil у виглядi дiалогу мiж двома персонажами Мотто й Роландом. Особливий штерес представ-ляе архiтектонiка «Пастушого вiнка», що свiдчить про те, що Дрейтон, як i Спенсер, надавав особливого значення побудовi лiтературного твору, роз-ташуванню його частин i характеру взаемин мiж ними.
Цикл еклог був укладений у такий спосiб, щоб п&ята еклога займала центральне мiсце в творi та слугувала ланкою м1ж чотирма першими i на-ступними чотирма еклогами. Це дозволяло створити ефект вiнка поезil. На думку досл1дника Р. Гардан, «мудрiсть поезil гарантуе, що сцени, як1 грають в чудовому англiйському театрi увiйдугь у вiчнiсть, тому що, представленi в словах мудреця, вони [перебувають - М.Щ.] - у божественному ореолi мистещта» [6, с. 137-147]. Обpaзи i i&xre iдеoлoriчне нaвaнтaження свiдчaть npo те, щo aвтop «Пaстyшoгo вшга», як i йoгo видaтний пoпеpедник i вчитель, стояв нa юзиш^ визнaння висoкoï сoцiaльнoï фyнкцiï шези. Сaме спенсеp-iвськa opieнтaцiя га те, щoб пoетичний текст впливaв нa poзyми спiвгpoмa-дян, зм^^^в ïx зaмислитися нaд pеaлiями гpoмaдськoгo життя й пoлiтичнoï ситyaцiï в ^aïm, вiдчyвaeгься в зaгaльнoмy пaфoсi твopy М. Дpейтoнa.
Двa шшм пoслiдoвники Е. Спенсеpa, пoети Дж. Biзеp i В. Бpayнi, га-слiдyвaли свoгo вчителя гoлoвним чишм y сфеpi жaнpoвo-стилiстичнiй. ïxнiм спшьним твopoм бyлa збipкa «Пaстyшa сoпiлкa» (1614), яку вoни нaписaли в спенсеpiвськiй мaнеpi. Ha думку деякж кpитикiв, дo uieï книги увшшли тaкoж i пoезiï, нaписaнi менш вiдoмими пoетaми лoндoнськoï шю-ли, зoкpемa Дж. Девiсoм. «Пaстyшa сoпiлкa», як i деяш iншi твopи Дж. Biзеpa й В. Бpayнi, демoнстpye читaчевi вipгyoзнy мaйстеpнiсть у 3o6pa-женнi любoвниx пoчyвaнь i кapтин пpиpoди. У цьoмy, безпеpечнo, ввдчу-вaeгься пpaгнення вищезгaдaниx шепв нaслiдyвaти Спенсеpa. У «Пaстyшiй тошщЬ» пpoглядaeгься oсoбливa «шчуттега щедpiсть», яга лyнae в oписax взaeмoвiднoшення людини й пpиpoди.
Дж. Biзеp нaписaв п&ять пaстopaлей пiд зaгaльнoю нaзвoю «Пaстyше пoлювaння» (1615). Пoет (в o6pa3i гoлoвнoï дiючoï oсoби Фiлapетa) oписye «пoлювaння лисiв, вoвкiв i «звipiв вiд мoлитви» (oбpaзливo), яш зaвдaли йoмy бaгaтo пpикpoстей i3 влaдoю» [9, с. 337-345]. У четвеpтiй еклoзi свoгo циклу, виxвaляючи пoезiю «дpyгa Biллi» (Biльямa Бpayнi - М.Щ.), Дж. Biзеp звеличуе силу пoезiï як тaкy, годабш тoмy, як це poбив дого «вчитель» у жoвтневiй еклoзi свoгo «Пaстyшoгo кaлендapя». Сyгoлoснiсть циx pядкiв пoетa з пaсaжем, який Е. Спенсеp вклaдae в yстa raCTyxa Пipсa [13, c. 174] е oчевиднoю. Дж. Biзеp пеpекoнaний у бoжественнiй пpиpoдi пoетичнoгo нaтxнення й oтoтoжнюe нaсoлoдy, щo здaтнa пoдapyвaти людинi Пoезiя, з oснoвнoю pajaro й сенсoм життя [4, с. 122].
В№ям Бpаyнi нaписaв шему «Бpитaнськi пaстopaлi» (I книгa - 1613, II книга - 1616) - стал^иню виш^^ний, aле стpyктypнo неyзгoджений твip, який веде читaчa в свiт любoвниx пеpеживaнь пеpсoнaжiв, зoкpемa, ге-poïнь Mapини i Сели. Дiя пoеми вiдбyвaeться га тош пpекpaснoï пpиpoди, сxoжoï га газку, кpaсy якoï oспiвyють пaстopaльнi геpoï. Пaстopaлями В. Бpayнi зaxoплювaвся Дж. Miльтoн, твopи якoгo «Алегpo» i «Люсiдaс» мiстять, нa думку yклaдaчiв кембpиджськoï iстopiï aнглiйськoï aмеpикaнсь-koï лiтеpaтypи, вiдгoмoни й нaслiдyвaння Спенсеpa [14]. Зв&язoк В. Бpayнi зi Спенсеpoм нaйбiльше чiткo пpoстyпae нa piвнi темaтики й системи oбpaзiв пеpсoнaжiв.
Бpaти Фiнiс Флетчеp (1582-1650) i Джиль Флетчеp (1588-1623) i 1\нш кузен Джoн Флетчеp (1579-1650) були яскpaвими пpедстaвникaми Кемб-pиджськoï гpyпи пoслiдoвникiв «пoетa шет1в». Дo твopiв, як1 вийшли з-шд пеpa Ф. Флетчеpa, вiднoсять шему «^pm^^ra Iдa» (1628), яку paнiше пpиписyвaли Спенсеpy, й не менш вдому пoемy «Пypпypoвий oстpiв» (1633) - годовний твip aвтopa, який aлегopизye людське тiлo й poзyм. npo-пoнyючи читaчевi детaльний oпис людськoгo тiлa, пoет звеpтae yвaгy нa poзyм i пеpеxoдить дo poзглядy всix гiднoстей i вaд людини. Автop дуже вдaлo мaлюe невелик! aлегopичнi зoбpaження.
Ц двi поеми Ф. Флетчера е найбiльш вагомими у TB0p40CTi автора, який працював у спенсерiвськiй манера «Британська 1да» це - любовна поема, i3 шести частин, яка сво!м сюжетом нагадуе шекспiрiвську поему «Венера i Адошс»; вона написана восьмистроковою строфою з римою ababbccc, яка нагадуе спенсерову строфу (рима ababbcbcc). Примгтно, що видавець поеми досить довго й доволi устшно мiстифiкував ii авторство: цей заповзятливий дiлок вiд лiтератури подписав книгу iм&ям Спенсера, розраховуючи, що це буде гарантом комерцшного успiху. Однак через бiльш, тж два сторiччя, А. Гросарт переконливо обгрунтував авторство Ф. Флетчера, продемонструвавши його орiентацiю на наслiдування автору «Королеви фей» [16, с. 16]. Обидва Флетчери були зануренi в поезш Спенсера й продовжували його традицiю. У творах брапв Флетчерiв просте-жуеться багатослiвнiсть «поета поепв». Використання ними алегорп, вар-iативностi строфiки, на думку Дж.Каддон, укладача словника лгтера-турних термшв i лiтературноi& теорп, «е вщлунням, найчастiше прекрас-ним ввдлунням, його (Спенсера - М.Щ.) музики» [2, с. 688].
Багато критиков визнають те, що Джиль Флетчер був бшьш таланови-тим поетом, шж його старший брат. Джиль Флетчер - один iз поколiння «молодших» послвдовнишв Спенсера. Його алегорична манера художньо! репрезентацп релтйно! тематики у подальшому сильно вплинула на Дж. Мiльтона. Поема «Христова перемога й посмертний т^умф над смертю на небесах i на землi» була опублжована в 1610 роцi, задовго до появи поеми його брата «Пурпуровий острiв». Це основний твiр Дж. Флетчера, який було написано 265 восьмистрочними строфами (з римою ababbccc) i роздшено на чотири частини. У першiй, як i в усiх наступних частинах, автор описуе перемоги Христа над Сатаною i над смертю на небесах та на землг Не викликае сумнiву, для сучасного читача сприйняття поеми дещо ускладнюеться глибокою релiгiйнiсгю автора, який став передтечею Мшьто-на. Бiльш того, Мшьтон був дуже добре знайомий з творами Флетчерiв, а вони, у свою чергу, - з творами Спенсера.
Читацький штерес до творiв «поета поепв» та постiйна увага колег по письменницькому цеху сприяла неабияк1й защкавленосп з боку лгте-ратурних критиков того часу. Вiдомо калька робгт, у яких фiгуруе iм&я Спенсера. Найбшьш фундаментальним з лгтературно-критичних творiв того часу можна вважати книгу Дж. Паттенгема («The Art of English Poesie» (1589), автор яко! присвятив дек1лька сторiнок огляду творчостi поета. Розглядаючи «Пастуший календар», Дж. Паттенгем акцентуе увагу на тому, що «пасторальна поезiя повинна бути першою серед iнших, випе-реджаючи сатиричну комедiю й трагедш, тому що ... пастухи й тдпаски збиралися разом i стлкувалися, коли випасали сво! череди й отари на спiльних луговинах i нивах, i це було першим дружшм спiлкуванням ... Але, не зважаючи на все це, я заперечую, що Еклогу слiд вважати першою й самою древньою формою поези; я переконаний, що Поет вигадав Еклогу багато шзшше iнших драматичних поем не для того, щоб iмiтува-ти або показати простуватi манери закоханих i розмови, а, прикриваю-чись простими людьми й грубуватою мовою, натякнути на бiльш велик! цiлi й помiркувати над ними» [10, с. 30].
Як бачимо, вже сучасники Спенсера визнавали значимiсть пасторальних жанрiв, усввдомлюючи наявтсть у них iмплiцитних значенневих конотацш, припускаючи, що пастораль здатна приховувати пвд простою буденною оболонкою щоденносп серйознi теми, значиму проблематику й глибош ще!. Примiтно, що в часи тотального захоплення англiйського сощуму па-сторальними топосами й мотивами, Дж. Паттенгем, який високо ощнюе досягнення Спенсера - майстра еклоги, залишаеться гранично об&ектив-ним, коли мова заходить про походження жанрiв. Переваги пасторально! поезii вiн убачае не в давньому походженнi цього жанру, а в його щейно-смисловому потенцiалi й оригiнальностi художньо! форми. Сучасник Спенсера, Бен Джонсон (1572-1637), незважаючи на те, що називав пастораль свого столитя «простою, вульгарною й, отже, огидною», звеличував Спенсера до рiвня iз Шексп1ром, як винах1дника «плавносп й гармони англшсь-ко! мови» [7, с. 35].
Доволi щкава ситуацiя сприйняття творчосп Спенсера його видатним сучасником Фiлiпом Свдт (1554-1586), авторитет якого на елизаветинсько-му Парнасi вважався незаперечним. Рiч у пм, що сам Спенсер ставився до автора «Аркадiй» iз тететом та щирим захопленням, сприймаючи його як взiрець для наслiдування. У власнш творчостi Спенсер багато запозичив у Фiлiпа Сiднi й символiчно визнав це, присвятивши йому свою першу поему. «Пастуший календар» було присвячено людинi, яка надала Спенсеру iдею його написання - «шляхетному й порядному джентльмену, пдному всiх титулiв як наукових, так i лицарських, серу Фiлiпу Сщш» [12, с. 15]. Через свою природну скромнiсть поет певний час вагався, чи варто публ-^вати цей твiр. Вiн зiзнавався в лисп до свого друга Габрiеля Гарвi, що побоювався «перенаситити шляхетний слух» свого патрона, вважаючи свою поезш «занадто нешляхетною для такого вельмишановного пана, як його свгттстъ» [15, с. 16]. Сiднi на це вiдповiв, що побоювання Спенсера були безгрунтовними [3, с. 97]. У сво!й роботi «Захист поезп» вiн дав доволi високу оцшку «Пастушому календарю», визнаючи твiр Спенсера вартим читацько! уваги. Водночас, С1дт зробив одне слушне зауваження стосов-но спенсерово! стилiстичноi орiентацii на вщтворення арха!чно! простоти мови, якою спшкуються селяни (як пiдлаштовуеться поет тд прадавню грубу мову, «наслщуе стиль старо! сiльськоi мови») [11, с. 97].
Ця новацiя Спенсера сприймаеться автором поетики доволi критично, осюльки, на його думку, жоден iз визнаних майстрiв пасторалi - аш Теокрiт у греков, аш Вергiлiй у римлян, анi Саннадзаро у iталiйцiв - не вдавалися до под1бних стилiзацiй. На нашу думку, це зауваження Ф.Свдш варто сприйма-ти не стiльки як аналiз спенсерово! манери, стiльки як вщбиття власне сiднiевих уявлень про мовш стандарти тогочасно! поезii. Рiч у тiм, що в умовах «вiйни памфлет1в», коли точилися гос^ суперечки навколо спро-можностi англшсько! мови конкурувати з латиною i французькою в царинi Поезii, Ф.Сщш насамперед опiкуеться захистом нацiональноi поетично! традицii. Його мета - переконати читача у досто!нствах англомовно! про-содii, тож згадка про Спенсера в даному контекстi е визнанням його май-стерностi, а заувага про архаiчнiсть - скорiше данина загальнш концепцi!& (продемонструвати високий потенщал англiйсько!& поетично! мови), анiж
глибока аналiтика спенсерового стилю чи критичний закид на адресу «Па-стушого календарям». Отже, з одного боку, схвалення Сiднi робить популяр-ним пасторальний жанр, а, з шшого боку, його засудження «селянського»» у мов^ застерiгаe тих, хто спробуе писати в цьому жанрi за прикладом Спенсера [8, с. 213].
Шсля смерл, протягом 1610-1640 рошв, Спенсер був майже забутий навить на батькiвщинi. I цьому факту е пояснення, яке шдкреслюе амбiва-лентнiсть рецепцл творчостi великого поета. Читач бiльше не читае твори Спенсера, чи! естетичнi смаки не вписуються нi в барокко з його екзальтова-ними героями, яю перестали вiрити в змiст i мету життя, нi в класицизм, що декларуе орiентацiю на розум i фiлософiю, а стихiю почутпв не вважае прю-ритетом зображення у поези. У цей перюд критика про нього вже не згадуе, але багато поет1в, як i ранiше, вбачають в ньому вчителя й зразок для наслщу-вання, продовжують захоплюватися особиспстю й запозичати певнi поето-логiчнi риси творчо! спадщини Е. Спенсера.
Показова в цьому сена згадка про Спенсера на сторшках юторюграф-iчно! працi Вiльяма Кемдена «Смерть Спенсера» (1635). 1сторик називае Спенсера одним iз найвизначнiших поетiв Англп i ставить його поруч з Джефрi Чосером [1, с. 661]. Найпотужтшим ввдлунням слави Спенсера в лиерату^ першо! половини XVII сторiччя можна вважати лiричний пане-гiрик Вшьяма Браунi (1588-1643) пiд назвою «Хвала СпенсеровЬ». Автор перераховуе заслуги «поета поепв»» (оспiвування геро!чних лицарiв казко-во! кра!ни, Колiна Клаута за допомоги мелодайних рим), називае його вiршi елегантними, а самого Спенсера найпрекрасшшим поетом:
... he sings the praise Of him that is the first and last of days. Divinest Spenser, heaven-bred, happy Muse! Thy worth, or all that poets had before, I could not praise till thou deserv&st no more!
[цит. за 1, с. 661].
Висновки. Тож, як бачимо, рецепщя литературно! спадщини й творчо! особистосп Е. Спенсера характеризуеться домiнуванням апологетично-на-слщувально! тенденцп, яка сприяе появi орипнального образу-iмiджа цього поета. Складовими iмiджа виступають так1 риси, як усввдомлена ввдповь дальнiсть поета перед сустльством, новаторський характер поетичних по-шуюв, непересiчна художня оригiнальнiсть. Саме щ характеристики Спенсера як талановитого литератора визнавалися вже його сучасниками, а той факт, що юльюсть його послiдовникiв - так званих спенсерiанцiв - була до-волi значною, дае шдстави вважати щ риси затребуваними його часом. 1де-ологiчнi конотащ! спенсерового iмiджа дозволяють ввдчути магiстральну спрямованiсть тогочасного соцюкультурного контексту: лiтература почи-нае вщгравати все помiтнiшу роль у формуванш свиоглядних, полiтичних, естетичних уявлень сощуму, поезiя набувае нового семантичного наванта-ження, надаючи поетовi особливого статусу - сощально значимо! персони, причетно! до формування i артикулящ! владного дискурсу.
Список використаноТ лiтератури
- New Haven London : Yale UP, 1989 - 830 р.
- Pежим доступу : [http : //www.bartleby.com/cambridge].
