Спросить
Войти
С.Б. БУЙСЬКИХ
ТРИ ПРИГОРЩ1 ЗЕМЛ1 НА МОГИЛУ АРХЕОЛОГА (пам&ят1 В.В. Рубана)
«У всякого своя доля Iсвш шлях широкий -Тоймуруе, тойруйнуе...»
Т.Г. Шевченко «Сон»
Два рiзновиди людсько&1 долi з давнього Шевченкового спостереження (чи може - застереження?) чудернацьким чином переплелися в долi ввдомого украшського археолога Володимира Рубана (фото 1), бо за свое, на жаль, не дуже довге життя вш багато i мурував, i руйнував одночасно. Мурував -дотепш науковi гшотези, цiкавi незаíждженi iдеí (приголомшуючи колег новизною), напрочуд стрункi побудови, що Грунтувались на ретельно перевiрених фактах, глибокому знаннi джерел i лiтератури, чiткому датуваннi, бездоганнiй системi аналогiй, а водночас - майже сввдомо руйнував свою наукову кар&еру, абсолютно не тклуючись про свое «становище у суспшьствЬ» наче навмисно гальмував просування по службових сходах ^ врештьрешт, так недбало (або необережно) обшшовся зi своею долею, що вона цього не простила i надовго (щоб не сказати - назавжди) взагалi вiдвернула його ввд науки. Останне, правда, - не без ввдверто заздрiсно-мстивоí «допомоги» тих, вiд кого безпосередньо залежало його становлення та рют як вченого ...
Так само, як свою професшну археолопчну долю, вш (i не раз, i не два!) одночасно мурував i руйнував свое особисте та родинне життя ... Ввд Бога вш був надшений багатьма обдаруваннями - вшьно володiв десятьма (!) iноземними мовами (включаючи давньогрецьку и латину), добре грав на багатьох музичних шструментах, гарно малював i креслярив, був людиною талановитою, непересiчною (а через те, зв^но, не зовсiм простою 1 зрозумшою для навколишньо&1 аро!&, а то й пiдлоí посередньосл). Походячи з давнього козацького роду Рубанщв-Рубашв, був вiн особистiстю волелюбною, гордовитою, гоноровою та амбщшною, часто швидкою на висновки, iнодi незлагвдною та бурхливою в деяких сво&1х висловах та вчинках.
На превеликий жаль, пишу в минулому чаа «був», бо нещодавно (9.11.2010 р.) вш раптово залишив земний св^ - недозрозумiлим, недооцiненим, навiть i на половину не використавши свш потужний штелектуальний потенцiал, та не зайнявши те чiльне мiсце у нашш науцi, на яке вш дiйсно заслуговував. I це дуже й дуже прикро ... Але через щ обставини ми навряд чи маемо право на його забуття. У таких непоправно зламаних долях завжди е не тшьки своя, але зiзнаемося чесно, - й наша провина i драма, що ввдображено у ввдомш
народнш приповiдцi: «Що маемо - те не бережемо ...». «Лише пiсля його смертi стало зрозумiлим яку втрату вс ми понесли», - написав меш (лист вiд 15.12.2010) шсля Рубанових сороковин наш сшльний друг Валерiй Урсалов. Так воно й е.
I як би меш жагуче не болшо як людиш i друговi вiд ввдчуття незворотно! незамiнностi для мене того, хто шшов, я все ж усе бшьше вiдчуваю й бачу 1 як давнш колега та соратник В.В.Рубана (фото 2), i просто як ф^вець з 40-рiчним уже досвiдом ту глибоку порожнечу, що утворилася тсля його смерт1 в нашому антикознавствi. Саме тому я хочу порушити традицй складання некрологiв i почати цю поминальну статтю не з бiографiчних вiдомостей, а з1 спроби бодай хоч приблизно (в найголовшших рисах) осягнути значення того, що Володимир Рубан полишив нам у спадок, тобто якими щеями, досягненнями, вщкриттями був позначений його непростий (можна сказати -драматичний), але яскравий творчий шлях у наущ.
Почну з його невтомно! польово! дiяльностi, бо польовиком (а особливо -розвщником) вш був, що називаеться вщ Бога. Прекрасно вiдчував особливосл кожно! пам&ятки, добре «бачив» землю i навiть - крiзь землю. В цьому плаш, перш за все, треба ввдзначити здiйснення ним на чолi загону МКМ у 1973-1978 рр. ретельного та поглибленого обстеження правобережжя Бузького лиману, що охопило не тшьки вузьку прибережну смугу, але й значш дшянки степового простору [Крыжицкий и др., 1980, с. 3-4, прим. 4].
В результат його самоввддано! i коттко! прадi було вiдкрито масу нових археолопчних пам&яток рiзного часу (зокрема багато поселень ольвшсько! хори), визначено !хню хронологiю, встановлено етнокультурну належшсть та внутрiшню структуру. Особливо слщ вiдмiтити багаторiчнi рекогносцiровочнi роботи В.В. Рубана з пошуку та вдентифшаци античних пам&яток рiзних тишв у районi Волосько! коси, уроч. Чортуватого, уроч. Двдова Хата, селищ Парутино, Кателшо, Козирка Очакiвського р-ну та Старо! i Ново! Богдашвок, Мало! i Велико! Корених, Варварiвки Микола!вського р-ну [Крыжицкий, Буйских, Отрешко 1990. с. 26-32, 55-63] та розкопки поселень арха!чного та класико-еллшютичного часу - Чортувате-2, 7 (рис. 3); Козирка-2; Дiдова Хата-1 [Крыжицкий и др. 1989, с. 8; Тга81ег, Vinogгadov, 1993, Р 537].
В ходi цих роб^ В.В. Рубан вперше у в^чизнянш польовiй античнiй археологи застосував метод детального дослвдження мiкрорельефу. Це дозволило дослщнику виявити принципово новi, рашше невiдомi типи античних пам&яток не тшьки у Нижньому Побужж^ а й усьому Швшчно-Захвдному Причорномор&!, а саме, сшьсьы агломераци, колективнi та шдиввдуальш садиби, пастушi стоянки, риболовецьы стани, сезоннi пункти металообробки та ш. [Рубан 1985, с. 36-39]. З шшого боку цей метод дозволяв ще до розкопок визначати загальну площу пам&ятки та !! внутршню структуру аж до розташування примщень в окремих 6уд!влях. Це прекрасно пвдтвердили
розкопки В.В. Рубана в уроч. Двдова Хата у 1976-1978 рр. Саме йому [Рубан, 1976] належить честь першого ввдкриття тут (а згодом i в шших мшрорегюнах Нижнього Побужжя) античних ольвшських сiльських садиб [Марченко, 1984, с. 44; Отрешко, 1986, с. 322; Kryjickij, Bujskih, 1990, E 277, fig. 4; Buyskich, 2006, E 124-125], до того ввдомих у Пiвнiчному Причорномор&! лише на сшьських округах Херсонесу та Боспору.
Вивчення археолопчно вцiлiлих форм давнього розселення В.В. Рубан вважав неодмшним атрибутом повного ввдтворення конкретно! вторично!& картини [Рубан 2009, с. 147]. Через це вш багато часу 3i сво!х польових та кабшетних штудiй присвятив отриманню та введенню до наукового обiгу все нових i нових джерел, що характеризували специфшу античного аграрного розселення на територи Нижнього Побужжя в I тисячол^т до н.е. Саме ним на обширному ^торико-археолопчному матерiалi була розроблена типолопя та класифiкацiя античних населених пункив i дослiдженi системи аграрного розселення на хорi Ольвп догетського часу, а також детально розроблеш й обгрунтоваш археологiчна хронолопя та перiодизацiя основних етапiв штори античних сiльських поселень Нижнього Побужжя VI-I ст. до н.е. i особливо раншх пам&яток епохи колошзацп на Грунп розроблено! ним класифшаци хiоських амфор (1982).
Не можна не сказати i про розробку та впровадження ним в науку метода стратиграфiчного виключення (1990). Вiн полягае в сшвставленш керамiки дiахронних пам&яток, що дозволяе весь масив визначено! категорп археолопчного матерiалу роздiлити на бiльш компактш хронологiчнi групи, що вiдповiдають окремим етапам еволюци керамiчноl тари. Використовуючи цей метод, В.В. Рубан розробив детальш хронологiчнi та класифiкацiйнi шкали для двох типiв амфор VII-V ст. до н.е. - червоноглиняних з кошчними нiжками (1990) та мшетських (1991), якi до цього вважались «не пвдйомними» для дрiбного датування. Вiд того часу жодна розввдка з хронологи пам&яток та класифшаци керамiки арха!чно! доби Швшчного Причорномор&я у нашiй науцi не обходиться без цих трьох, присвячених грецьким амфорам, методично бездоганних праць В.В. Рубана.
Не кожен археолог ввдчувае радшть або принаймш охоту кортти не над ушкальними знахвдками, а над простим керамiчним матерiалом, тим паче - масовим. В.В. Рубан же матерiал любив, цшував i завжди намагався одержати з нього максимум шформацп. Чимало статей вш присвятив питанням хронологй окремих вузлових пам&яток ольвшсько! хори, зокрема - Ягорлицького поселення (1980, 1983), Козирки-2 (1979), Чортуватого (1981), Двдово! Хати (1978), що базувались на доскональному опрацюванш керамiчного матерiалу з !х розкопок. Вiн мiг примусити говорити, здавалося б, рядовий матерiал з невеликого розкопу чи шурфу на хор^ та так, що мова йшла на рiвнi виршення проблем i"í iсторичного розвитку. I це не
перебшьшення, це просто об&ективна оцiнка рiвня його мислення як дослiдника.
Ще треба неодмiнно сказати: багато того, що пов&язане з iм&ям В.В. Рубана i що увшшло, завдячуючи йому в науку, здебiльшого мало яисну позначку «вперше» i було суттевим внеском в розробку наукових уявлень про час, причини, рушшш сили, характер i наслвдки грецько! колошзацй Пiвнiчного Причорномор&я,1 становлення i юторичний розвиток Ольв1йського полiса та його хори, основш риси !хньо! матерiальноí та духовно! культури. Окр!м того, що вже було сказано - це, зокрема: 1) розробка докладно! схеми перюдизацй 1он1йського колошзацшного руху в межах усього Понтшського басейну арха!чного перiоду; 2) монограф!чне дослiдження динамiки територiального розвитку Ольвшсько! держави впродовж догетського часу (VI-I ст. до н.е.), в якому на основ! детально! розробки хронологи керам!чних комплекйв та нумiзматичних джерел з хори В.В. Рубан видшив дев&ять окремих перiодiв, в результат чого були внесенi в1дчутн1 уточнення та корективи в перюдизащю юторй Ольв1йського пол1су загалом; 3) обгрунтування нового методу вивчення мiграцiйних процейв i демонстрацiя !хньо! рол1 в юторй Ольв1йського пол1су та його метрополй - Мiлету; 4) доведення на конкретних прикладах значення системного пвдходу у вивченш археологiчних структур, що становили собою залишки держав полюного типу, зокрема, здiйснення вперше в юторюграфй пор1вняльного дослiдження процесу протшання колонiзацií i виникнення грецьких полшв у Нижньому По6ужж1 (Ольв1я) та П1вн1чн1й До6рудж1 (1стр1я); 5) встановлення основних етатв i характеру юторй грошового о61гу на територй Нижнього Побужжя в доримський час, оригшальне вирiшення проблеми походження так зв. монет-стршок та дельфiноподiбних монет; 6) розробка концепцй iснування валютного союзу м1ж юншськими полiсами захвдно! частини Понта Евксинського в VI ст. до н.е.; 7) розробка типологй систем античного розселення, видшення тишв античних м1ст та шших населених пункт1в на територи грецьких пол1с1в Пiвнiчно-Захiдного Причорномор&я; 8) здшснення детально! комплексно! реконструкцп юторичного розвитку ольвшсько! хори IV-III ст. до н.е. в територiальному, хронолог1чному, структурному, етнокультурному та сощально-полличному аспектах; 9) здшснення ретельно! класифiкацi! агораномних клейм з Ольвй i встановлення функцй д1яльност1 ольв1йсько! колегй агораномiв та !! к1льк1сного складу з IV ст. до н.е. впритул до кшця римського ^м^ратор^кою) перiоду; 10) висв^лення багатьох важливих аспектiв матерiально! та духовно! культури i сощально! штора населення сшьсько! округи Ольвй на основ1 досконального вивчення i одержання максимально! шформацй лише з одше"!
категорп знахiдок (зокрема - лiпних кратерiв (1980) чи ф1м1атерив (1984), або навiть одше&1 знахiдки, а саме - енглiфiчного клейма (1976), ливарно&1 форми (1979), свинцево&1 аплшаци (1982) тощо); 11) реконструкщя пiвнiчноí оборонно!" лши в системi фортечних споруд Ольви та простеження 11 еволюци в класичний та еллшютичний перiоди (2009).
Цей список можна було б подовжувати й дал1, але думаю, що цього вже досить, аби зрозум1ти, якого рiвня вченим був В.В. Рубан. Теми, питання, проблеми, яких вш торкався, - дуже рiзнобiчнi, але виршення Ух було завжди однаковим: нестшним, виваженим, ретельним, Грунтовним, якiсним. I я б ще додав - красивим, або шармним. I це стосуеться як текстово1 частини його друкованих праць, так i шюстративноТ яку вiн, використовуючи свш природний дар, дуже вишукано завжди робив сам. Спектр його наукових штерейв був дуже широким. Його щкавили питання антично1 юторй, екiстики, нумiзматики, епiграфiки, керамологп, рел1гп, архiтектури, мистецтва, вшськово"! справи та iн. I в кожнiй з цих сфер вш почував себе вшьно. На момент захисту кандидатськоi дисертацп (1989) В.В. Рубан мав у своему активi 44 науковi працi, що вийшли друком протягом 15-ти рок1в його штенсивно1 пращ в археолопчнш науцi.
Не дивлячись на ввдносно молодий вiк, його в цей час не просто помнили, а щиро i заслужено поважали, з ним охоче радилися, з його думкою рахувалися, з ним спшкувалися та листувалися багато ввдомих в1тчизняних i зарубiжних колег, зокрема, О.I. Левi, Т.I. Фармаковська, ТТ. Кругликова, П.О. Каришковський, Д.Б. Шелов, А.О. Бшецький, О.Д. Лордкшанвдзе, Ю.Г. Вiноградов, О.М. Щеглов, О. Вонсович, П. Александреску, Дж. Бордман, П. Дюпон, О. Коновичи та ш
Здавалося б, далi на нього чекали ще бiльшi висоти, щабл1, рiвнi в його дослвдницькш дiяльностi, новi смiливi iдеl, цiкавi вiдкриття, гарнi знахiдки. Але - не судилося ... У 1989-1991 рр., на пвдйомнш пiслязахiснiй хвил^ в нього з&явилося ще йм статей i публiкацiй сталого «рубашвського» рiвня, а далi, майже на двадцять роив, iм&я В.В.Рубана (як вiдрiзало!) зникло зi шпальт видань з античноi археологй, з програм наукових конференцш та симпозiумiв, зi списку заявок на Вiдкритi лиси для нових польових сезошв. Що ж трапилося? Чому так сталося? Заглянемо тепер в його бiографiчнi нетрь..2
Народився Володимир Рубан 11 йчня 1950 р. в с. Мала Корениха (в мюькш смузi м. Миколаева). Ввд батька - Володимира Олексшовича (1911-1979) -майстра-столяра - успадкував велику фiзичну силу i любов до працi, вщ матерi 2 Користуючись нагодою, висловлюю щиру подяку Т.В. Ковальчук, В.М. Урсалову та Ю Снитко за надання важливих документа та матер1ал1в до бiографil В.В.Рубана та К.П. Бунятян, О.М. П&ятаковiй, и.Тарасенко, О.Г.Кузьмiщеву за дружню допомогу i слушнi поради при пiдго-товщ цiеí& статтi до друку.
Полши Омелянiвни (1918-1992), сiльськоï вчительки, мабуть, одержав ввдчутний хист до icTOpiï та iноземних мов. Ще 3Í шкiльноï пори захопився стародавньою iсторieю, старожитностями Пiвнiчного Причорномор&я, брав участь у «дорослих» археологiчних експедицiях - у А.В. Буракова в Козирщ, у Л.М. Славша в Ольви, у В.В.Лапiна на Березанi. Ще школярем був навiть прийнятий до Одеського Товариства ютори та старожитностей (1966). Але...
Цих «але» згодом буде дуже багато в його бюграфп. Отож, але шсля школи (яку вiн, до речi, закшчив з золотою медаллю)3 Володя вирушив не на iстфак, а у 1967 р. вступив на факультет романо-германсько&1 фшологп& Одеського унiверситету, але закшчив там тшьки три курси. У 1970 р. за сприяння проф. П.О. Каришковського, якого В. Рубан вважав сво&1м найголовшшим вчителем та наставником у вивченш античних старожитностей Надчорноморщини, вiн перевiвся на юторичний факультет того ж вузу. I знову «але» - в цей момент втрутилась його примхлива доля i на два роки закинула його до горезвюного радянсько-армшського «стройбату». Мабуть варто сказати, що вш мав можливють уникнути цього, але коли йому запропонували надшну «ввдмазку», обурився: «А як я поим хлопцям буду в очi дивиться? Чим я кращий за них?». I чесно тшов служити.
Шсля арми (яка дуже виснажила його i фiзично, i психолопчно), у 1972 р. Володя повернувся до alma mater, але, щоб мати бшьшу можливiсть проводити самостшш розвiдувально-розкопочнi роботи в Побужжi - з денного вщдшення iстфаку перейшов на заочне i закiнчив ушверситет тiльки у 1978 роцi. У щ роки (1972-1978) В.Рубан устиг попрацювати i реставратором у Миколшвському краезнавчому музе!&, i лаборантом 1нгульсько&1 та Ольвiйськоï експедицш, i художником у конструкторському бюро МиколаУвського облмiсцевпрому. А весь свш вiльний час, починаючи з 1973 р., ввддавав самостiйним розвiдкам, розкопкам i дослвдженню мiкрорельефу античних пам&яток Миколшвщини та Очакiвщини. Був обраний в бюро секци археологи Миколшвсько&1 обласно!" органiзацiï Товариства охорони пам&яток, а також головою секци археологи вщдшку ще!" органiзацiï по МиколаУвському району.
У червш 1978 р. Володя одержав ушверситетський диплом, а в жовтш вже складав юпити до аспiрантури 1нституту археологи у Киев^ але ... Вiн набрав рiвну кiлькiсть балiв з конкурентами, що вступали до шших ввддтв, але зарахували чомусь не його, а ïx . Аналогiчна ситуацiя повторилась i наступного, 1979 року, коли В.Рубану знов вщмовили в асшрантурь За нього вступилася Рада молодих вчених 1нституту, звернувшись за допомогою до член.-кор. АН УРСР С.М.Бiбiкова. Сергiй Миколайович пiдготував тодi листа до Президп (в якому характеризував В.В. Рубана як молодого й дуже здiбного та вдумливого
дослiдника) з проханням видшити додаткове мiсце в acnipaHTypi для нього. Паралельно icтоpiю з В.Рубаном прокоментувала редакщя молодiжноï газети статтею з промовистою назвою «Рифи acпipaнтypи».
I в пiдcyмкy все це допомогло! Пpезидiя Академп наук надала В.Рубану можливють навчатися в acпipaнтypi - спочатку в заочнш, а згодом - в очнш. Пpиcтpacтi постихали, вci сторони залишились задоволеними. Здавалося, життя налагодилось. Ул^ку Володя вiддaвaвcя yлюбленiй польовiй робоп, восени-взимку ходив на заняття, cидiв в бiблiотекaх та apхiвaх. I, було видно, з вогником працював над текстом дисертацп, малював до не!" таблиц1 iлюcтpaцiй.
За швроку до зaкiнчення acпipaнтypи йому була надана характеристика, в якш, зокрема, вказувалось: «В.В.Рубан - фaхiвець в област антично!" проблематики, що займаеться питаннями грецько!" колонiзaцiï, розвитку полгав, дослвдженням низки кaтегоpiй мaтеpiaльноï культури. За щею темою ним опублшовано 32 нayковi cтaттi загальним обсягом близько 20 д.а. Вш неодноразово приймав участь в робот наукових конференцш з доповiдями та повщомленнями. Нинi вiн завершуе роботу над дисертащею «Оcновнi етапи просторового розвитку Ольвшського полюа».
Це було наприкшщ червня 1982 р., i здавалося, що у В.В. Рубана, як ш в кого, захист пройде без жодних проблем, а, можливо, ще й в межах часу асшрантури, або ж ввдразу по ïï закшченню. Але ... Нхто нав^ь не мiг припустити того, що сталося поим. На початку жовтня на iм&я тодшнього директора шституту I.I. Артеменка вiд В. Рубана надшшла телеграма, яка приголомшила весь iнcтитyт, а 4 жовтня на його стш лягла заява: «Прошу ввдрахувати мене з асшрантури, оскшьки затверджена менi тема за обсягом i широтою проблематики не може бути виконана в межах кандидатсько&1 дисертацп. В. Рубан».
I його ввдрахували ... Парадокс же ситуацп полягав у тому, що 1нститут був невдоволений колишшм асшрантом, який вчасно не написав дисертацп, а астрант був невдоволений тим, що вш цю дисертащю ... написав (!). Але, вона його просто в такому виглядi не влаштовувала! Що ж було поим? Лих1 язики пащекували, що Рубан бшьше нiколи не повернеться в археологш, що вiн швидко деквaлiфiкyетьcя, працюючи вчителем ciльcькоï школи (це було у 1982-1988 рр.), школи не захиститься, зш&еться та ще щось подiбне.
Але В.Рубан вiдповiв на це активною польовою роботою, участю з Грунтовними доповiдями у наукових конференщях найвищого рангу та цшою низкою першокласних статей, двi з яких - «Проблемы исторического развития Ольвийской хоры в IV-III вв. до н.э.» (ВДИ, 1985, № 4) та «История денежного обращения на сельской территории Борисфениды и Ольвии догетского времени» (ВДИ, 1986, № 4) разом з його розробками по хронологи та класифшацн амфор архшчно&1 доби увшшли до золотого фонду в^чизняно&1
юторюграфй з антично! археологи Швшчного Причорномор&я [Безрученко 1991. с. 25, 32-33] i дос1 вражають своею науковою довершенiстю.
Вiнцем цього став блискучий захист В. Рубаном кандидатсько! дисертац!! в лютому 1989 р. Йому опонували на захисл Д.Б. Шелов та 1.Р. П1ч1кян, як! обидва у сво!х виступах наголошували на тому, що робота В.В. Рубана мае докторський р1вень через и актуальшсть, використання ново! методики дослвджень 1 насичешсть новим матер1алом 1 мае бути опубл1кована якомога рашше. Але ... Заб1гаючи вперед ввдразу скажемо, що не опубл1кована вона й дос1 .
П1сля захисту В. Рубану запропонували роботу в заповеднику «Ольв1я», та деякий час вш там працював. Ми тод1 ще з В.М. Отрешком 1 заздрили йому по-дружньому, 1 рад1ли за нього, бо здавалося, що наш колега 1 друг вдало влучив у двох зайщв ввдразу - 1 улюблеш пам&ятки хори поруч (завжди можна подивитись, що там 1 як) 1 в заповвднику набагато краще, н1ж у Киев1 (шхто не буде в1двол1кати ввд творчост1 - сиди соб1 й строчи монографй чи статт1). Спочатку так воно й було. Декшька статей Володя в Ольви дшсно написав. А пот1м ... I знову, 1 знову, в котрий раз мушу сказати оте колюче «але»! Але ... Дал1 шшов якийсь незрозумший збш ... Чи то нова Володша дуже «розумна» пас1я (зовс1м не перша 1 далеко не остання) налаштувала його хворобливе самолюбство на б1й з не1снуючими в1тряками, чи то революцшна атмосфера перебудови з и переоц1нками 1 запереченнями всього пробудила в ньому гени козацько! гордоти, чи то йому, може, дшсно по-мес1анськ1 в1рилося, що в1н сам-один спроможний справитися з ус1ма недол1ками, недоречностями, зловживаннями, безладом, штригами тощо 1 в запов1днику, 1 в експедицй, 1 в регюш, 1 в науц1, 1 в кра!ш, 1 в св1т1? Не знаю ...
В1н тод1, як мй, уникав сп1лкування. Весь час щось 1 комусь доводив, кудись писав, звертався, жал1вся, обурювався, звинувачував... На науку ж часу не залишалось. А на вс1 наш1 схвильоваш й здивован1 запитання, - що з ним ко!ться, - ввдповвдав: «Зачекайте! Ось правда в1зьме гору, тод1 й займемося наукою по-справжньому». Лише через багато рок1в в одному з лист1в до мене вш розпов1в, що, окр1м всього 1ншого, в1н хот1в тод1 навести лад у сфер1 охорони пам&яток археолог!! Прибужжя, але зробити це йому не дали. «А тепер душа болить, що у вс1х на очах так зв. «скарбошукачами» знищуються пам&ятки Ольвшсько! хори, на ввдкриття яких разом (на жаль, вже з покшними нашими соратниками) ми поклали сво! найкращ1 роки» (лист ввд 3.03.2003 р.).
Так чи не так, та все ж меш здаеться, що в розпал1 т1е! давньо! «вшни» Володя, зовс1м не думаючи про наслвдки, ненароком торкнувся чогось такого, чого не можна було торкатися 1 зачепив «за живе» когось, хто йому цього школи не пробачив. А наслвдки були фатальними для нього - як для людини 1 як для фах1вця. Йому просто перекрили в археолог!! «кисень» - не брали на роботу, не давали Ввдкритого листа, не друкували, забороняли запрошувати на конференц!!, щедро розповсюджували про нього ус1ляк1 шсештнищ тощо.
Спочатку вiн протестував, доказуючи свою правоту, хоч важко, але пробивав (на початку 90-х рр.) сво&1 публшаци, працював у бiблiотекaх, продовжував виписувати часописи та новi книжки, намагався активно сшлкуватись (зокрема через листування) з деякими впчизняними i зapyбiжними колегами, гостював в експедищях дpyзiв, допомагаючи 1&м в pоботi, але ... Але, як влучно колись висловився ввдносно схожо&1 ситуаци O.I. Солженiцин - «бодалося теля з дубом ...». Треба було якось жити, виживати, юнувати, i вiн вiдcтyпив.
Ввдступив, але не здався. Тимчасово шшов з археологи (хоч нiколи не поривав думкою з нею i не полишав хай i не таких систематичних, як рашше, а все ж занять нею), але знайшов для свое!" непосидючо!" дyшi шший творчий терен - всерйоз захопився журналютикою. Тут вiн ми вiльно висловлювати й пропагувати сво&1 погляди на apхеологiю та юторда (i стародавню, i новiтню), гостро ставити нагальш питання охорони пам&яток, розповвдати про славн1 часи козаччини та юторда заселення краю у XVIII-XIX ст., пyблiкyвaти цiкaвi розввдки з piзних acпектiв ютори та культури Украши. 3i cлiв 1.О.Снитка (лист вiд 15.01.2011 р.), В.В. Рубан опублшував бiльш нiж 500 pепоpтaжiв, статей, зaмiток, нapиciв тощо. I його активна та плвдна журнал^тська дiяльнicть не лишилась марною.
Наприкшщ 90-х pp. його було прийнято до Спшки жypнaлicтiв Украши. Щоправда, в одному з лисив вiн дуже самокритично та прко зiзнaвaвcя менi: «Пicля того, як мене виперли з археологи, я потрапив до журналютики. I хоча в мене на руках тепер всшяю там посввдчення, журналюта з мене не вийшло. Це - не моя справа. Я вирю на старожитностях» (лист ввд 22.05.2003 р.).
На початку нового столптя одному з його давшх миколшвських пpиятелiв прийшла в голову гарна вдея (кажуть, що допомiг у цьому В.М.Станко) запросити В.В.Рубана викладати давню icTOp^ в щойно створеному ушверситеп «Украша». I пicля цього вш буквально ожив! Окpiм енергшно!& жypнaлicтcькоï дiяльноcтi, вiн став ретельно готуватись до лекцш, cпiлкyвaтиcь i дискутувати зi студентською молоддю. Його знов стали бачити в читальних залах бiблiотек, вш всерйоз ввдновив заняття наукою, нaвiть (пicля величезно!" перерви) надрукував цiкaвy статтю (2003 р.) щлком колишнього «pyбaнiвcького» piвня.
На хвилi цих добрих змш у його життi йому запропонували написати (на щедрих гонорарних умовах) книгу «Пеpшi гpошi на територи Укра1ни», де левова частка мала бути присвячена античним монетам, i зокрема -ольвiйcьким. А це ж був його хлiб! Без зайвих розмов вiн з головою поринув у роботу, з якою пов&язував велии плани на майбутне. За вiдноcно короткий теpмiн (два роки) вш завершив фундаментальне моногpaфiчне доcлiдження, яке дуже схвально прорецензували фaхiвцi. Хотiлоcь тодi вipити, що людина нарешт1 здолала себе, ожила шсля жорстоких yдapiв долi, вщшукала в cобi сили розпочати нове життя i, головне, знайшла себе в ньому. Але . i знову це кляте «але» .
Йому не т1льки не заплатили за роботу, а й, звол1каючи з публ1кац1ею, обидва прим1рники рукопису десь загубили (ще нев1домо - випадково чи навмисно), а третш, не оч1куючи на такий розвиток подш, В.Рубан соб1 не залишив. Цього в1н уже пережити не зм1г. I, що називаеться, знову зшшов з рейок ... Якби була с1м&я, а поруч - розумна кохана дружина, д1ти, онуки, можливо, в1н би (хай не ввдразу, а поступово) все ж оговтався б шсля чергового неспод1ваного й жорстокого удару, але на той час в1н був сам, наодинщ лише 1з собою ...
Не кожна людина може витримати випробування самотшстю. Багато сучасних психолог1в вважають, що життя без с1м&! губить людину, розлючуе й, породжуе в не! р1зн1 хвороблив1 1 дуже небезпечш для особистост1 комплекси 1 часто-густо примушуе топити свою розпуку, непевнють чи безпорадшсть у алкогол1, наркотиках, блуд1 чи ще в чомусь тдступному та страшному ...
Як правильно написав про В.Рубана в лист1 до мене Валерш Урсалов: «Якщо б не с1мейно-побутов1 проблеми 1 деяк1 негативн1 звички, в1н зробив би значно б1льше в археолог1чн1й науц1 « (лист в1д 9.03.2011). I перше - правда, 1 друге - болюча правда. Без надшно! с1мейно! опори, в обшмах з великою (хоча 1 небезпвдставною) образою на весь св1т, в полон1 нереал1зованих життевих 1 наукових амбщш - в1н, мабуть, 1 сам не ввдчув, коли 1 як став поступово, але неввдворотно опускатися ... Продав батьк1вську хату (1 жити стало нвде), розпродав книжки з1 свое! чудово! б1бл1отеки (а частково й так розтягли), розгубив сво! рукописи, документи, листування, фото, картотеки знах1док. Особливо шкода, що назавжди втрачеш складен ним безц1нн1 картотеки знахвдок у Нижньому Побужж1 античних монет 1 керам1чних клейм. Це був незворотнш рух особистост1 на дно життя ... I я з великим сумом 1 болем перегортаю ц1 передостанш сторшки з життя мого безталанного Друга.
.Лише тсля його смерт1 повн1стю в1дкрилася страшна правда, якими г1ркими, самотн1ми 1 - можна сказати прямо - просто нужденними були останш роки його життя ... Бог зна, де 1 як в1н жив (чи ночував), чим (1 за що) харчувався, в що одягався взимку, про що думав, на що над1явся. Взагал1, чи можна сказати, що в1н жив?
Все життя в1н шукав любов1, розумшня й захисту, не раз створюючи нову с1м&ю. Але ... Ц1 спроби, на жаль, школи не увшчувались усшхом. Вочевидь, свою Музу в1н так 1 не зустр1в. Правда, кажуть, що в останнш р1к свого життя в1н знаходив притулок у яко!сь ж1нки на 1м&я Людмила. Хай й Бог береже, цю християнську душу. В1н !й за це в1ддячить - я певен.
До нас же, сво!х найближчих друз1в 1 колег, його природна горд1сть (що часто переходила в гоноров1сть 1 нав1ть погорду) за якоюсь допомогою звертатись на дозволяла. В1н дистанц1ювався в1д «велико!» науки та !! нос!!в. Р1дко з ким з колишнього колежанського кола сп1лкувався. На мо! запитання - як там в нього справи, завжди вщповщав, - «та все добре». На запрошення при!хати до Киева
погостювати, говорив, що був би радий, але мае багато роботи. На щир1 дружш пропозици допомогти йому гр1шми р1зко ображався: «Серж, ти з мене бомжа не роби, я на кусень хл1ба поки що сам соб1 можу заробити».
Але старш дружб1 в1н був в1рний до кшця! Одним з перших (якщо не перший!) вш в1дгукнувся на мою вдею з1брати зб1рку пам&ят1 нашого друга й соратника по хор1 Валер1я Отрешка, хоча я довго не м1г зв&язатися з ним, поки, врештьрешт, не ввдшукав його далеко в1д р1дних прибузьких стешв аж ... у ^ано-Франювську, куди його закинула примхлива доля. «Зрозумш, -писав в1н меш, - я б1льше був не в змоз1 споглядати цю жахливу картину граб1жництва 1 руйнування хори та емйрував подал1 в1д Миколаева ... За останш роки довелося пережити таке, що ворогам не побажаеш ... Ти затеяв благородну справу, збираючи зб^рку пам&яп Вела. Треба буде обов&язково таку саму зробити 1 пам&яп Виссарионовича [А.В. Буракова] ... Я зараз нвде не працюю. Живу випадковими зароб^тками журналиста. Пиши меш, Серж ... Для мене твш лист - особлива цшшсть: сто раз^в перечитав! Один Господь Бог знае, як я скучив 1 знудьгувався за археолопею» (лист ввд 3.03.2003 р.).
До реч^, саме в ^ано-Франивську (п1сля того, що сталося в Миколаева) В.В.Рубан востанне зробив спробу повернутися до науки, що говорить про те, що натурою вш був все ж таки дуже енергшною 1 сильною. На цей раз вш загор^вся вдеею видавати незалежний ввд офщшноУ науки «Украшський часопис класичних штудий» (украУнською та англшською), де б друкувались стати з проблем класично! (антично!) фшологй, ютори, археологи, культури та мистецтва, пот1м «Весник нумизматики та археологи», але ... Потребного розумшня 1 пвдтримки в1н тут не отримав 1 змушений був повернутися до Миколаева, вже на все повшстю 1 остаточно махнувши рукою ...
Згодом вш, Володя Рубан, був одним з перших, хто неудавано щиро й палко зрад^в довгоочшуваному виходу в св1т зб^рки пам&яп В.М. Отрешка у 2009 рощ. Вт1м, на и презентацию до Киева вш не пршхав ... Мабуть, посоромився чи свого занедбаного вигляду, чи непоказного вбрання, чи, цшком припустимо, закомплексував видатися ввдсталим на тл1 сучасного наукового процесу в кол1 колег, з якими давно не спшкувався.
Його стаття в цш зб^рщ [Рубан, 2009], як прко з&ясувалося через р1к, ставила символичну крапку, подбивала пвдсумок його д1яльност1 в наущ, бо бшьше з п1д його пера вже шчого не вийшло4...
В останш роки вш часто дзвонив меш (як правило, з позиченоУ у когось
моб1лки) десь з берега Бузького лиману: «Серж, ти чуеш, як хвил1 розмовляють? Я тут на мисочку сиджу, палю та згадую Лазаря Мойсейовича [Л.М. Славша], паш Фаню [Ф.М. Шт1тельман], В1ссар1оновича [А.В. Буракова], Ярослава [Я.В. Доманського], бвдного Вовку [В.М. Клюшинцева], Вела [В.М. Отрешка] ... Ти ж пам&ятаеш, як запекл1 штригани робили все, щоб м1ж нами не було едност1 та ус1х по черз1 знищували. Лише ми з тобою, як останш мог1кани, на р1дн1й хор1 тепер й лишились, 1 нам неодмшно треба триматись разом . ».
Так було й того разу - на початку листопада 2010 року, десь за тиждень до непоправно! подй. Володя зателефонував меш, дав послухати роздумливий гурк1т бузьких хвиль 1 раптом ... став просити вибачення за те, що колись у чомусь був не правий перед1 мною, В1ссарюновичем, Велом та шшими нашими побратимами. Я намагався зупинити це неспод1ване самобичування та вт1шити його, сказавши, що давш друз1 - це не давш вороги, що я вже давно простив ус1м сво!м друзям колишш образи, та додав, що вс1 ми свого часу робили дурш помилки, ц1ну 1 наслвдки яких тод1 не усввдомлювали, а розум1ння того прийшло набагато шзшше.
Це його не переконало, 1 в1н став мене вмовляти, щоб саме зараз я особисто його простив. Що меш залишалось робити? Я в1дпов1в, що прощаю. Тод1 в1н дуже зрад1в, подякував меш 1 сказав, що плануе незабаром при!хати до Киева 1 тод1 нарешт1 про все-все-все докладно поговоримо ... Але ...
Але цьому, на жаль, не судилося бути. За тиждень Волод1 не стало .Тепер ось думаю - можливо, щось в1н тод1 передчував, св1домо чи п1дсв1домо, коли дзвонив мен1 ?..
Та шхто про це вже школи не д1знаеться ... Так само, як ми вже, мабуть, н1коли не д1знаемось, як 1 за яких обставин власне помер Володимир Рубан, бо й п1сля смерт1 його 1м&я (як 1 за життя) продовжуе вирувати у кол1 св1тлих 1 темних легенд, м1ф1в, балачок, нап1впл1ток, нап1вправд, нап1вздогадок, натяк1в 1 т. ш. Дехто, наприклад, озираючись каже, що начебто, м1ф1чний «хтось» м1г зводити з Рубаном рахунки 1 що, начебто, була якась сварка, в як1й Володю побили (чи нав1ть забили). Св1дк1в, правда, у цих «всезнайок», як годиться - немае.
!нш1 ж, навпаки, впевнено стверджують, що все було зовс1м 1накше: Володя зустр1в смерть на берез1 лиману, десь неподал1к в1д одного з поселень ольвшсько! хори, колись знайденого 1 згодом розкопуваного ним. I така смерть як для археолога-польовика видавалася б мен1 ц1лковито лог1чною, знаковою, нав1ть п1днесеною. Достеменно, на жаль, нев1домо чи так насправд1 було. Але можу засввдчити (тут вже як очевидець), що момент його поховання дшсно мав якийсь ешчний характер.
На мою думку, якби доля В.В. Рубана склалась шакше, в далекому своему старезному майбутньому в1н заслуговував би на урочист1ш1 1 гучн1ш1 похорони - з палкими прощальними промовами, м1днотрубним оркестром,
натовпом колег, соратник1в, учн1в, морем в1нк1в 1 кв1т1в на якомусь прив1лейованому столичному цвинтар1 . Насправд1 ж все в1дбувалось на непишному околичному с1льському кладовищ1 б1ля стр1мкого берега П1вденного Бугу, 1 проводжали його в останнш путь лише його с1льськ1 родич1 та зовс1м невеликий гурт найближчих друз1в 1 колег - Василь Н1к1т1н, Валер1й Урсалов, В1ктор Фоменко, Iгор Смирнов, !ван Снитко та я ... Але!
Коли тсля в1дсп1вування в невеликш с1льськ1й церковц1 Божо! Матер1 ми принесли Володю на кладовище, вс1х нас пронизала неспод1вана 1, на перший погляд, зовс1м недоречна думка. Велика, широка й глибока св1жовирита Волод1на могила (неподал1к в1д могили матер1) чомусь нагадала нам . закшчений, бездоганно зроблений археолог1чний шурф або невеличкий розкоп. Зверху, п1д ще зеленою, не дивлячись на листопад, травою в борту було видно тонкий прошарок сумного чорного гумусу, дал1 йшла стр1чка с1ро-попелястого культурного шару (можливо, слвди одного з багатьох античних поселень в райош с. Мала Корениха, чи залишки старо! частини села), а нижче - якось святково виблискував на останньому осшньому сонщ - чистий янтарно-медовий лес, (де-не-н1де поцяткований маленькими кристаликами б1логлазки) з таким знайомим для ус1х нас 1 пахучим запахом сиро! глини.
На наших очах Володя мав шти в цей Грунт, у землю, на як1й в1н народився, жив, по як1й ходив, яку дослвджував, яку шанував 1 любив, як мат1р. I вона прощалась з ним, як з1 сво!м сином, приймаючи його до себе так щиро, як т1льки могла. Мен1 це здалось дуже символ1чним 1 хоч трохи ут1шило в цей заповнений глухою скорботою день.
Мало схожий на себе живого, Володя смиренно лежав в трун1 на куп1 виритого грунту як боець п1сля виснажливого жорстокого бою, що зробив усе, що м1г, для перемоги, але загинув в нер1вному поединц1 з1 своею норовливою долею. В1н мовчки прощався з нами, 1 ми прощалися з ним так само мовчки 1 безсл1зно, як 1 повинно бути серед справжн1х чолов1к1в.
I ось настав момент, коли труну опустили на дно останнього Володшого шурфу. Кожен з нас, як водиться, набрав 1 кинув туди по три традиц1йних пригорщ1 земл1. Три пригорщ1 земл1 на могилу археолога ... Н1, не так! Три маленьк1 крихти земл1 на могилу великого археолога, бо попри все, в1н дшсно був ним, 1 Господь тому сввдок.
Кидаючи першу пригорщу, я попросив у Волод1 вибачення за те, що ми недооц1нили його, не долюбили 1, саме бол1сне, не врятували, хоча, напевне, й могли б. Кидаючи другу - я щиро подякував йому за те, що в1н був у моему житт1 - як Друг, як колега, як однодумець, як побратим, як споборник по «ольв1йському братерству» 1 нашим роботам на хор1. Кидаючи третю - я побажав довгооч1куваного спокою його бентежн1й душ1 та гарного сп1лкування в п1днебесс1 з ус1ма нашими вчителями, колегами 1 друзями, що вже давно п1шли за обр1й .
Йдучи з кладовища, я думав: «Ми часто нарекаемо на те, що справжш непереачш особистост з кола нашоУ штелектуальноУ ел^ти (чи то в мистецтв^, чи то в л^тератур^, чи то в наущ) лишились десь у далекому минулому, в якшсь там «золотой» чи «ср^бнш» до61 XIX - початку ХХ стол^ть. Але, може бути, справа зовйм не в катаклизмах часу, не в здр^бненш культури, не в зм^зеринш людських талантов, а нередко в нашш, дшсно злочинн1й байдужосл та неуваз^ до тих, хто живе, творить 1 страждае поряд з нами»?..
Доля Володимира Рубана - видатного археолога та особистост небуденного масштабу - досить яскравий 1 пркий тому приклад.
ЛITЕРАTУРА
Безрyченко И.М. Основные итоги изучения истории и культуры Ольвии и ее округи (1980-1989)//Проблемы истории и культуры дверного Причерноморья в античную эпоху.
- M., 1
