Спросить
Войти
УДК 821.161.2-2.09" 18/19" (045)
I. В. Мельничук, М. М. Хорошков
ДИСКУРС КНЯЖО1 ДОБИ В ДРАМАТУРГИ К1НЦЯ XIX - ПОЧАТКУ ХХ
СТОЛ1ТТЯ
Стаття присвячена проблемI своер1дност1 розгортання дискурсу княжог доби в украгнськш ¡сторичнш драматурги юнця Х1Х - початку ХХ ст. Увага автор1в зосереджена на анал1з1 малов1домих п&ес Сильвестра Яричевського «Княгиня Любое» та Григоргя Левченка «Князь Хорив», присвячених под1ям давньокигвського перюду ¡стори Украгни. Кожен з письменниюв по-своему тдходить до висвтлення переломних Iсторичних под1й, до розв &язання проблеми «особист1сть I натовп», роль особистост1 в ¡стори. Автори статт1 розглядають Iсторичну драматургт С. Яричевського та Г. Левченка в контекст1 украгнськог модерног драми з притаманними гй образно-стильовими пошуками.
Клю^о^^ слова: дискурс, Iсторична драматург1я, драма, Iсторична драма.
Творення яюсно нового театру на рубежi Х1Х - ХХ втв зчаста змушувало письменниюв звертатися до юторп, шукаючи в далекому минулому образи та ще!, ствзвучш новш добь 1сторичш поди ставали своерщною алегорieю сучасного життя, тому драма, звертаючись до минулого, повсякчас апелювала до тепершнього ^ зрештою, до майбутнього. Вщомий тогочасний драматург Людмила Старицька-Черняхiвська досить влучно схарактеризувала сутшсть та роль юторично! драми в контекст письменства свого часу. «1сторична драма, - тдкреслювала письменниця, -найтривалша форма драматично! творчосп: вона не бо!ться подиху часу, вона не старie, не робиться demodee. Разом з тим вона сливе однаково щкава уам народностям, бо переважно розробляе, хоча й пристосоваш до тих або шших форм життя, але загальнолюдсью мотиви: геро!зм, боротьба межи бажанням власного щастя й громадським обов&язком i т.п. До л^ературно! творчостi мало дужо! волi та добро! охоти, а драматична форма найтрудшша з уах лiтературних форм. Це кристал лггературно! творчостi, в нш повиннi переломитися пафос лiрики, спокiйна величавiсть епосу, глибiнь психологи й сила драми. До всього того автор драматичного твору мусить добре знатись на драматичнш техшщ i бути гаразд знайомим з вимогами сцени» [1, с. 89].
Загалом, цитований висновок Людмили Старицькоi-Черняхiвськоi тдтверджуеться нашими спостереженнями над драматурпею означеного перiоду (i не лише юторичною), яка повною мiрою засвщчувала новий пiдхiд до драматичного мистецтва - творення тако! п&еси, яка, на вщмшу вiд реалютично-побутово! драми, мала нести заряд нових фшософських, моральних, етичних проблем свое! доби. Такою видаеться драматична спадщина само! Людмили Старицькоi-Черняхiвськоi, Лесi Укра!нки, Олександра Олеся, Василя Пачовського, а також менш вщомих читацькому загалу авторiв - Григорiя Левченка та Сильвестра Яричевського. Вищезазначене зумовлюе актуальн1сть теми статп, яка полягае в осмисленш юторично! драматурги Г. Левченка та С. Яричевського (тематично пов&язано! зверненням до давньоки!вського перiоду в юторп Укра!ни) крiзь призму модерно! поетики. О^м того, в юторп украшсько! драматурги ще й донинi залишаеться чимало персоналiй, чий доробок тривалий час був позбавлений належно! i адекватно! л^ературознавчо! оцiнки. З-помiж таких авторiв - Г. Левченко та С. Яричевський. За мету дослщження було поставлено
окреслення специфши формування дискурсу княжо! доби в п&есах Г. Левченка та С. Яричевського у взаемозв&язках iз фiлософськими та морально-етичними проблемами, актуалiзованими в лiтературi кiнця Х1Х - початку ХХ ст. З-помiж основних завдань варто виокремити: аналiз поетикально-стильових рис драматичних творiв завважених авторiв, осмислення проблематики п&ес в контексп украшсько!& драматурги, вивчення специфши iсторичного дискурсу драматичних текстiв Г. Левченка та С. Яричевського, що синтезували риси як традицш в^чизняного театру, так i естетики модерного театру.
Дещо осiбно в контексп украшсько!& юторично!& драми кiнця Х1Х - початку ХХ столiття стоять п&еси на iсторичну тематику Григорiя Левченка «Князь Хорив» (1910) та Сильвестра Яричевського «Княгиня Любов» (1912). Свого часу 1&х п&еси залишилися на, сказати б, маргiнесах л^ературного процесу, i фактично донинi перебувають поза увагою критикiв i читачiв. Як наслiдок - потребують фахового наукового прочитання.
Дiя п&еси Г. Левченка вщбуваеться у раннiй перюд формування Кшвсько!& держави - у часи, коли слов&янсью племена полян вели запеклу боротьбу з Хозарським каганатом, якому на той час змушеш були платити данину. Як свщчать юторичш джерела, сво&1&ми силами подолати хозарiв не вдалося. Ворог був переможений за допомогою варяпв-нормашв, якi стали новим державотворчим чинником, що згодом протистояв впливам Сходу та Вiзантii. Через Балтшське море нормани потрапили на слов&янсью земл^ завоювавши, насамперед, племена, що мешкали на територи басейнiв Неви та Двши. Варязький ватажок Рюрик очолив державу у Великому Новгорода З пiвночi варяги прибули на Украшу. З л^описних джерел вiдомо, що два варязьких ватажки Аскольд i Дiр прибули зi сво&1&ми дружинниками Дншром до Киева, зайняли мюто, усунули владу хозарiв i почали князювати на полянських землях. Прихильники так звано!& «нормансько! теори» стверджують, що прихiд варягiв мав характер не насильницького завоювання, а, радше, мирно! окупаци, i iсторичний перелом пройшов без потрясiнь для автохтонного населення. Серед таких бурхливих змш мiсцевi вождi не могли надалi утримуватися на провiдних ролях, оскшьки не були готовi до тако!& широко!& державотворчостi, до того моменту 1&х дiяльнiсть обмежувалася набагато скромнiшими рамками родово-племiнного ладу. Проте згодом, коли варязька експаная пiшла на спад, !&м випало знову взяти кермо держави.
Очевидним е те, що Г. Левченко прихильником нормансько!& теори не був, оскiльки факт «мирно!& окупаци» у творi рiзко заперечуеться. Для автора, як i для його героя, - полянського князя Хорива, варяги е насамперед загарбниками, ворогами, яю прийшли на рщну землю, i якi будуть поводитись як вороги: «Будуть зневажати нашi звича!&, рiдну мову! Будуть Гвалтувати жшок наших i дочок! Прше хозарина буде» [2, с. 17]. Увесь твiр пройнятий антизавойовницьким пафосом: намагаючись скинути ненависне хозарське ^о, позбавитись ганебно!& данини, поляни змушеш протистояти набагато сильшшому i краще озброеному вороговi, вороговi, для якого слов&янсью землi - лише плацдарм для вторгнення в iншi багат та могутнi держави. Вшнги -соцiальна спiльнота, яка зробила вшну сво!&м ремеслом, i досягла в ньому вiртуозноi майстерностi: «Отже знай, що з ними не можна битись. Кольчуги в них таю, що й стрши нашi 1&х не беруть. Мечем ще можна розрубати, в кого, звичайно, рука мщна. Нi, не можна з ними воювати, не можна!» [2, с. 7]. Сам Аскольд, один з варязьких ватажюв, визнае, що його «дшо мечем рубатись у ач^ а не князювати», i вже зовам нищiвною щодо керiвничих здiбностей брата звучить характеристика Дiра: «Скажу тобi у вiчi: ти князь кепський, бо ти можеш лише добре рубатись у сiчi i хилити брагу» [2, с. 20]. Ки&1&в не е конечною метою варязько! дружини, бо манить 1&х до себе блиск царгородського золота. Але боротьбу з заморськими «гостями» значно ускладнила
вщсутшсть едностi серед слов&янських племен: не отримуе князь Хорив для боротьби з хозарами сподiваноi допомоги вщ новгородщв, якi вирiшили визнати варязький протекторат, не одностайш у сво&х намiрах i його ствплемшники - багато з них переходить на бш прибульцiв i допомагае 1&м збройно захопити Ки&в.
Духовним лщером усiх, хто чинить отр iноземному поневоленню, е князь Хорив. У п&ес - це глибоко патрютична особистiсть, здатна покласти життя у боротьбi за волю свого народу. Його однодумцем i натхненником виступае старий жрець Пругав, для якого краще смерть, ашж пщневшьне юнування. Але попри активну позищю Хорива, який закликав спiввiтчизникiв зi зброею у руках боронити волю й рщний край, сам князь сповнений песимютичних настро&в, вважаючи, що призначеного долею змшити неможливо. Свое призначення, продиктоване волею кривавого Перуна, бачить вш у жертовнш смерт за свiй край i народ. Таким чином, увесь подiевий ряд, починаючи вщ неетичного принесення в жертву Перуновi хозарських послiв i закiнчуючи смертю самого князя, його дружини Радолюби та самогубством Пругава, сприймаеться як фатальний, невiдворотний, наперед визначений: «Кохана моя Радолюбо! Перунова воля, - як бути! 1ду в обшми мари-смертi, а ти пам&ятай слово свое, моя любо...» [2, с. 22]. Смерть кожного з вищеозначених персонажiв мае свш символiчний сенс. Смерть Хорива знаменуе лшвщащю самоврядування союзу полянських племен i пiдкорення 1&х варязькому державотворчому чиннику; разом з Хоривом вмирае i надiя на вiльне юнування слов&янсько! спiльноти, вiднинi вони лише матерiал в умiлих руках чужинщв. З Хоривом вмирае так i не народившись полянська держава. Смерть старого жерця знаменуе загибель духовних цшностей як неминучий наслiдок чужоземного панування, вона е предтечею пророкованих Хоривом зневажання вiрувань, звича&в, мови поневоленого народу. Здшснити передсмертне пророцтво Пругава, помстившись за смерть князя здатна лише одна особа - могутнш во&н Боривой, мужнш i не здатний терпiти над собою жодного хазя&на - «вiтер на степу - Боривой на степу, сам собi князь, сам собi дружина» [2, с. 24]. Боривой мислиться автором як праобраз майбутшх запорозьких лицарiв, так само вшьних, як степовий в^ер, про що свщчать i ремарки до зовшшносп героя: це велетень з козацьким «оселедцем», мщною сережкою у вус та широким мечем за плечима.
Загибель князя i жерця несе в собi негативну закодовашсть, але смерть Радолюби, як не парадоксально, мае позитивний код. Геро&ня Г. Левченка обирае смерть вщ власно! руки, щоб тiльки не належати ворогов^ Княгиня Радолюба - любляча i вiрна дружина, життя без князя для не!& - не життя, присягаеться вона перед загрозою хозарського вторгнення без страху вирушити за князем у потойбiччя: «Коли забере мого любого Хорива мара-смерть, - я ляжу на багаття на тризш його i без остраху пщставлю пщ гострий шж Пругава свое горло!» [2, с. 14]. I сам князь пщтримуе таке ршення, волшчи бачити дружину мертвою, ашж вщданою на глум ворогов^ «Взяти тебе хоче пройдисв^, ворог Аскольд, та не для нього збер^ав я тебе, моя зiронько! Як око в лобi оберiгай нiж цей, коли побачиш, що впаду я в бою вщ руки чужинця, - вдар цим ножем в груди сво! бш» [2, с. 22]. Основною умовою його поединку з Аскольдом е надання Радолюбi можливосп померти обраною смертю. Проте чужинець налаштований будь-що заволод^и вподобаною жшкою, найкращою жшкою, жшкою свого ворога, i вiн певен свое!& перемоги. Несхитним на шляху до мети залишаеться i Перушв жрець Пругав, саме вш хитрощами потрапляе до Аскольда i допомагае Радолюбi тти з життя за допомогою ножа, подарованого йому варязьким ватажком. Таким чином, смерть княгиш символiзуе нескорешсть народу, незламнiсть його духу перед чужоземною навалою, а отже i над^ на помсту i загибель завойовниюв, пророчими видаються слова старого ворожбита: «Не тобi володiти нею, варяжечужинцю! Була Хоривовою - Хоривовою й лишиться. Волод^и, князювати приплентався сюди?! Свш князь у нас був, не кликали ми тебе! Загинеш ти з сво!м братухою, тяжкою смертю загинеш!..» [2, с. 27].
I тут слщ згадати, що на архетипному рiвнi «жшочють» кожно! кра!ни, мае кiлька протилежно обернених iпостасей: «матiр&ю» вона дивиться «всередину себе», тодi як «назовш», для «чужих» (а всякий «чужий» - потенцiйний нападник) виглядае саме «жшкою» - об&ектом пiдкорення, iмплiцитно сексуального: статевi насильства армiй на завойованих територiях завжди мають прихований ритуальний сенс - переможець, посщаючи чужинку, тим самим символiчно стверджуе свое право володаря на «репрезентовану» нею територ^. Вiдповiдно, свiдомiсть колошального, отже впокореного й безроздiльно опанованого чужинцями народу виразно поляризуеться по «чоловiчiй» i «жiночiй» лшп: жiнцi для збереження свое! нащонально! гщносп в колонiальних умовах цiлком достатньо виключити тих, кого вона щентифшуе як завойовниюв, iз числа потенцшних сексуальних партнерiв. Недарма наскрiзною темою укра!нського фольклору доби турецько-татарсько! навали е трагедiя «дiвки-бранки», призначено! для гаремних утх ворога: Маруся Богуславка визволяе земляюв з темницi, але повертатися додому вщмовляеться не тому, що вщдае перевагу «розкошi турецькш» i «лакомству нещасному», а тому, що «потурчившись, побусурменившись», автоматично втратила у власних очах право належати до «краю веселого, миру хрещеного», сама себе позбавила нащонально! самовизначеносп, не набувши натомють ново! (бо пам&ятае вона i «роковий день Великдень», i взагалi залишаеться «одвкою-бранкою»).
Iдейно-тематичнi вимiри неоромантично! за своею природою i стилiстикою драми С. Яричевського «Княгиня Любов» позначенi прагненням письменника дослiдити рiзноманiтнi аспекти й вияви буття людини у взаемозв&язку з iсторичною долею народу. У фокус драматично! дп потрапляють i мотиви звеличення боротьби народу за волю, i питання, пов&язанi з проблемою iндивiдуального морального вибору особистосп, i уславлення вiдданостi власним почуттям, переконанням, здатностi до самопожертви заради кохання тощо. Дiя п&еси розгортаеться на юторичному тлi (сам автор хронолопчно локалiзував дiю кiнцем ХГУ вiку), утвореному в результатi доволi незвичного поеднання хронологiчно рiзних площин: на добу Ки!всько! Русi з !! перманентною боротьбою князiв проти половецьких орд накладаються поди ХV - ХVI столiть, коли Укра!ну спустошували набiги татарських ординцiв. Завважена подвшна референцiя виявляеться насамперед у «змшуванш» представникiв рiзних етносiв -половщв i татар (до реч^ таке ототожнення двох народiв Магдалина Ласло-Куцюк пояснюе спшьшстю походження та способу життя [3, с. 32]. Хоча, на наш погляд, причини таких аналогш слщ шукати глибше - на рiвнi пщсвщомих архетипних уявлень про образ ворога, витвореного народнопоетичною традищею i зафiксованого свого часу в геро!чному епосi - вщ «Слова про Iгорiв похщ» до численних козацьких дум невшьничого циклу, в просторовiй детермшацп драматично! дп (палац кримського хана й князiвський терем), у твореннi образiв дiйових осiб, мовностилiстичних засобах тощо.
Слщ наголосити, одначе, що конкретш юторичш реалй двох зазначених епох вщсутш, натомiсть у центрi уваги С. Яричевського - трагедiя дружини одного з давньоруських князiв, який, вирушивши в похщ проти татарського хана, потрапив у полон. Коли Князь-бранець уже зневiрився в можливосп отримати волю й повернутися додому, його врятував молодий Кобзар, що сво!м чарiвним ством зумiв розчулити серце татарського Хана. Фабульно-сюжетна канва п&еси загрунтована на мотивi невтзнанносп (Княгиня Любов перевдягаеться Кобзарем i рятуе свого чоловiка) й штригуючих подiй, що супроводжують подальший розвиток дп. Йдеться про
повернення подружжя до рщного краю та намiри Князя покарати дружину за начебто зраду й вщмову викупити його з полону. Зрештою герой утзнае свого справжнього рятсвника, а Княгиня Любов (звернемо увагу на невипадковють i певною мiрою символiчнiсть цього iменi) в iм&я велико!& любовi прощае чоловiка, який, тддавшись на лживi наклепи, виявив недовiру й сумнiви у вiрностi жiнки.
Моделювання образу давньорусько! княгиш вiдбуваеться згiдно зi, сказати б, «класичними» принципами неоромантичного свiтобачення: одухотворешсть i високоморальнiсть особистостi, неабияка сила волi й тверда переконанiсть у власних щеалах, устремлiння до вищих сфер буття, вiрнiсть почуттям, здатшсть до самопожертви i под. Наголосимо, що назваш якостi лiтературного героя позицюнуються нинi як неоромантичнi, головним чином завдячуючи творчосп Лесi Укра&нки. У численних драматичних творах письменнищ постае цiла галерея яскравих жшочих образiв, життевi переконання яких якраз i вiдбивали неоромантичну «пiднесенiсть», окрилешсть мрiею, безкомпромiснiсть у життi, самозречешсть i жертовнiсть. Такими уявляються, зоабна, Любов Гощинська («Блакитна троянда»), Мiрiам («Одержима»), Прiсцила («Руфiн i Прюцила»), Мавка («Лiсова пiсня»), Оксана («Бояриня»), Долорес («Камiнний господар») та шшь Органiчно вписуеться у цей ряд i княгиня Любов з однойменно! драми С. Яричевського.
Неоромантична тднесешсть образу княгинi вiдтiняеться трагiчним пафосом. Геро&ня повсякчас розриваеться мiж коханням до полоненого чоловша та вщповщальшстю за долю народу, за кожного «чорнороба», що «пухне в холодi i в голодi, що на князя, бояр, дружину, заедно працюе i потом кров^ костi, жил сво!х годуе». У цьому образi вiдчуваються мотиви морального максималiзму, лицарського етосу, тдпорядкування iндивiдуально-особистого вищим щеалам служшня, жертовностi. Вiдмова геро!ш викупити з неволi князя шляхом нових здирництв i поборiв, небажання воювати з ханом (адже це неминуче спричиниться до нових жертв) викликае в бояр i дружинниюв невдоволення, протест. Визрiвае заколот, духовним провщником якого стае отець Прокопiй. Останнш, виступаючи вiд iменi Бога i церкви, фактично «освячуе» боротьбу за владу, провокуе мiжусобицю (хоча на позiр засуджуе П). У такий споаб накреслюеться характерна для художнього св^у С. Яричевського ситуацiя випробування внутршньо! сили особистостi. Княгиня Любов пдно зносить зневагу й нерозумшня оточення, сумнiви чоловiка та, найголовшше, зберiгае вiрнiсть власним почуттям i переконанням. Сильнi, небуденнi почуття, вщраза до найменших компромiсiв iз власною совютю, готовнiсть на все заради щеалу, якому присвячене життя - це характеры риси геро!ш п&еси «Княгиня Любов».
Подолання розриву мiж щеалом i дiйснiстю (що, власне, виступае одшею з концептуальних ознак неоромантичного св^огляду) стае можливим завдяки неабиякш силi волi княгинi, яка протисто&ть заздрiсним боярам, дружинникам, швелюючому тисковi бездуховного оточення i перемагае. Зрештою, омрiяне, бажане стае досяжним, реальним, що й засвщчуе щаслива кшщвка п&еси.
Неважко помiтити, що внутршнш динамiзм характерiв геро&в, 1х постiйнi поривання до високого, пошуки шляхiв до омрiяного, iдеального св^у спричиненi загальними iсторико-культурними тенденцiями доби. У зв&язку з цим можемо констатувати, що з&явi такого типу особистостей у драматурги С. Яричевського передували активш пошуки письменниками молодо! генераци (Леся Укра!&нка, О. Олесь, Г. Хоткевич, В. Винниченко, М. Кулш та шш^ геро!в яюсно нового Гатунку. По-новому осмислюючи сенс власного буття на земл^ внутршньо емансипованi, цi персонаж! виявляються спроможними на вияв активного протесту проти зовшшнього тиску оточення, що повсякчас прагне поглинути, розчинити в собi особистють.
Водночас образ головно! геро1ш несе в co6i певне iдейне навантаження (принагiдно завважимо, що для драматичних творiв С. Яричевського характерним е «занурення» в сферу суспшьних проблем, розв&язання яких якраз i пов&язане i3 завданнями лiтератури). Устами Кобзаря (княгиш) проголошуються в драмi <шчш» духовнi цiнностi укршнщв: воля («Наша тсня дзвенить краще на волЬ»), любов до рщно! землi (остання потлумачуеться не стiльки в географiчно-територiальному сенсi, скiльки в метафiзичному планi - як нарiжний камшь духовних виявiв буття, осердя ментальних координат), оспiвування краси природи й свгглих почуттiв людини, звеличення геро!чного й патрiотичного в особi тощо. Ось, примiром, характерний уривок з промови геро&1&т до кримського хана, де драматург акцентуе завважеш щнносп: «Моя краса на полях, де клониться меш в пояс золота пшениця i буйне жито, моя розюш на свободi, в безмежшм степу, де шумить тирса, де шепче ковиль. Мо! дзеркала, се тихобринючi води наших потокiв, над якими думають верби, стрункi тополi й поважнi явори, а музикою моею гамiр птиць краснопiрих, свист коси, лящшня соловейка. Учать мене ству нашi косарi, нашi метю й свiжi дiвчата, що несуть господароньковi золотий вiнець iз пшьного жнива. I вчать мене тсш божi старцi з ясним розумом у невидючих очах, з багатством дум, що дзвонять славу мо!м князям i мойому доброму народовЬ» [3, с. 396]. Звернемо увагу на народнопоетичну образшсть i стилютику (метафори, епiтети, порiвняння, як-от: «дикий степ», «матшка-голубка», «сиза голубка», «буйний вiтер»), що напрочуд прозоро вказуе на вщповщш фольклорнi прототексти - тсш й думи, широко використовуваш автором. До цього слщ додати й численш ремшсценцп, алюзп на «Слово про Iгорiв похiд», пом^ш, скаж1мо, в схожостi образiв Княгиш Любовi та Ярославни, дружини 1горя (в драмi простежуються й певш аналоги до вiдомого плачу Ярославни), у потрактуванш С. Яричевським наслщюв князiвських мiжусобних чвар тощо.
Осмислюючи дискурс княжо! доби в драматичних творах Г. Левченка та С. Яричевського, неважко пом^ити його спрямовашсть у тепершне, закорiненiсть в актуальш проблеми сьогодення. Такими, зокрема, е проблеми морального вибору, моральности вчинку, вщповщальносп за власнi дп, сприйняття понять лицарського етосу, любовi до Батьювщини тощо. Iсторичнi ж поди виступають тут радше тлом, на якому оприявнюються i вiдтiняються згадаш подп. Окрiм того, в аналiзованих п&есах привертае увагу модернiстська естетика, тяжшня до неоромантичного потлумачення образiв i подiй, що дозволяе розглядати !х в контекстi модерно! л^ератури рубежа XIX - XX стол^ь.
Список використано1 л1тератури
Стаття надшшла до редакцп 30.10.2013
I. V. Melnychuk, M. M. Khoroshkov
PRINCELY EPOCH (OLD KIEV RUS) DISCOURSE IN THE UKRAINIAN DRAMA OF THE LATE XIX - EARLY XX CENTURY
The article deals with the specific of old Kiev Rus literary discourse in the Ukrainian historical drama of the late XIX - early XX century. The attention is focused on the analysis of the little-known historical plays «Princess Lubov» by Sylvester Yarychevsky and «Prince
Khoryv» by G. Levchenko, devoted to the events of Old Kiev period in the history of Ukraine. In their own way the writers cover the crucial historical eventsas well as solve the problem of «identity and the crowd», the role of personality in history. The authors of the article study the historical dramas by S. Yarychevsky and G. Levchenko in the context of Ukrainian drama, with its figurative and stylistic searches.
УДК 82-3.09(4-15+470)
Школова О. О.
ТИП ПСЕВДОДУРНИКА (-БЕЗУМЦЯ) У РОСШСЬКШ ТА ЗАХ1ДНОеВРОПЕЙСЬК1Й Л1ТЕРАТУРНИХ ТРАДИЦ1ЯХ: ЗАГАЛЬН1 ТЕНДЕНЦП СПЕЦИФ1КИ ФУНКЦ1ОНУВАННЯ
В cmammi розглядаються основт гтотези походження, npoeidHi тенденци функщонування типу псевдодурника (-безумця) у ростськт та захiдноeвропейськiй лтературах (до Х1Хст. включно), визначаеться гхня специфта. Вiдзначаeться, що для ростськог лтератури бшьш значущим е генетичний зв&язок вiдповiдного типу i3 феноменом юродства, а для захiдноевропейськог - is карнавальною культурою.
Клю^о^^ слова: тип, мотив, традищя, карнавалiзацiя, тртстер.
Невщповщнють видимого та ютинного е не лише поширеним явищем сучасно&1 дшсносп: мотив пщмши/удавання типовий для художньо&1 творчосп багатьох народiв. Уважний розгляд специфши функщонування цього феномена призводить до усвщомлення розмшття його варiантiв у межах нащонально-жанрових традицш, можливосп видшення окремого, оргашчно пов&язаного i3 ним типу персонажа, -«псевда» (з давньогрец. «pseudos» перекладаеться як «обман», «помилка», у складних словах вщповщае поняттям «несправжнiй», «неправильний»). Саму дефiнiцiю ми запозичуемо у О. Фрейденберг («М!ф та л^ература давнини» [10, с. 290]), яка використовуе ii, розглядаючи деякi варiанти пiдмiн у ритуально-мiфологiчному та антично-л^ературному контекстах (творах Гомера, Плавта тощо).
Визначальною ознакою будь-якого «псевда» е невщповщнють форми (самопрезентацп) та сутносп. Серед усього рiзнобарв&я персонаж1в, що видають себе за iнших, на окрему увагу заслуговуе псевдодурник (-безумець) - розумна людина, яка грае роль простака, дурня або безумця.
Незважаючи на доволi високий рiвень популярносп цього типу, грунтовне дослiдження юторп його «лiтературного життя» вiдсутне. Однак деяю аспекти вщповщно&1 теми набули висв^лення у працях Д. Л!хачова, О. Панченко, Н. Понирко [4], С. Мелетинського [6], Р. Назiрова [9], О. Фрейденберг [10], [11], Р. Черепаново! [12].
Отже, актуальшсть статп обумовлена потребою цiлiсного виршення питання провiдних тенденцiй творчого використання типу псевдодурника (-безумця) у контекст захщноевропейсько! та росшсько&1 л^ературно&1 традицп.
Мета статтi - визначення специфши функцiонування даного типу в захщноевропейськш та росiйськiй культурно-лiтературнiй традицп. Завдання: системно представити основш теорп походження типу псевдодурника (-безумця), визначити провщш тенденцп та специфiку його використання у росшськш i
